يا جماعة، لما تخلّي الكاميرا تُسجِّل لحظة؟! ماشي مرتاحة… هي مش بتسَخِّر، بل بتتنفس مع الظلال! شفافة من تحتها، وغسيلٌ من الغسيل يهتفّ في أزيز الصباح… وربما كانت تكتب قصيدةً بخطواتها قبل الشروق، وفي ثوبٍ ما زال من غدّ يوم المطر! هل فكرتي أنك شفافة؟ لا… أنتِ السكينة اللي تتكلم عن كل شيء دون أن تقوله.

(أرسللي صورة: امرأة حافية على سلالم نار، والشعر يتطاير مثل قصيدة نسيت)

ওয়াই! এই ছবরটা দেখেই মনে হলো — ‘আমি’ও তোষ্টিরকে ‘ফুটপা’ দিয়ে ‘কথা’ বলতে। 🌅

সকালের ‘ফাইরি-এস্কেপ’-এর ‘পিছন’-এইদিকটা ‘লন্ড্রি’-এর ‘পোয়েম’-এর মতো…

ভাইসি! “আমারও” “হ্যান্ডস”-এ “ব্রশ”-করতে? 😅

কমেন্ট: “আজকাল ” (অফ) “গড়”-এখনও “বিস্ত” – – – “ভব”? 📸

Ця дівчина не фотографує — вона живе світло. Її волоси — це не прическа, а каштанові рядки з пам’яті. Плащ на балконі? Це не сукня — це броня з тишоти. Коли вона стоїть босонога на вогні — ми всі замираємо… І навпаки: чому цей поетичний момент не має хештега? Бо вона не для інстаграма — вона для себе. А тепер: де мої шкарти? Вони тежать у її сонi… Хто ще ще дивчинку познав? Напишіть коментар — або залиште лайк! 💫

Elle ne sourit pas pour les likes… elle chuchote à la lumière. Son bras est une écharpe en laine fine comme un poème oublié sur un balcon de Brooklyn. Personne ne la voit — mais tout le monde sent son silence. Pas de filtres. Pas de pose. Juste des taches d’or sous sa peau… et un vélo rouillé qui murmure : “Je suis la déesse du vide”. Et toi ? Tu veux un like ? Non… tu veux juste respirer avec elle.