Moi aussi je filme ma vie quand personne ne regarde… surtout pas moi ! 🫠 Ce moment entre ombre et lumière ? Pas une pose – c’est mon système nerveux qui dit : « Je suis là ». Et toi ? Tu as déjà fait un selfie pour toi seule dans le noir ? 😏 #VieSousLumière #ÉmotionSansPublic #JeSuisLà

Also ich weiß ja nicht… Aber wenn die Stadt schläft und ich noch wach bin – dann ist das nicht drama, sondern einfach nur ich. 🫠

Das Licht auf der Wand? Nicht für Instagram. Nur für mich.

Und ja – der schwarze Rand an meiner Schulter? Ist nicht Fehler. Ist Erinnerung.

Wer hat schon mal geweint ohne Ton? Genau so geht’s mir.

Was hast du heute gesehen, das niemand sonst bemerkt? 🫶

(PS: Ich hab’s nicht gemacht – aber mein Foto hat es getan.)

Коли місто спить… а я все ще слухаю

Оце ж диво: в центрі Києва о двох годинах ночі ти вже не в кав’ярні з історією про чай — ти просто… сидиш.

Але це не пропадок! Це ж колективна медитація на світло й тінь! І якщо твоя голова — це «непереведена» поезія з паперу за котелком… то ну й шаленство!

А що ж у тебе за плечима?

Той чорний край одягу? Не помилка — це пам’ять про когось, хто був. Чи ще є? Навіть якщо не сказав ні слова — його присутність тепла.

Якщо ти не для лайків — то для кого?

Для себе. Для того моменту, коли серце стукнуло — і нічого не сталося.

І ось так: мовчання стає поезією.

Ваша черга: коли востаннє ви просто були? Без камер. Без фільтрів. Без розмов про “секретну гру”?

Пишите у коментарях — або просто дихайте разом з мною 🫶

ตอนตีสองสิบเจ็ด ฉันยังไม่หลับ… เพราะเมืองเขาหลับแล้ว แต่ฉันยังหายใจอยู่กับข้ามื้อของแม่ 🌙 ไม่มีฟิลเตอร์ ไม่มีเพลง แค่แสงเหลืองอ่อนๆ ที่ตกบนผนวจกำแพง — มันพูดแทนคำพูดของฉัน ข้ามื้อที่เหลือ? กะปิหมูเบนโต้ครึ่งกล่อง… เธอไม่ได้กินหมด เพราะเธอรู้ว่า ‘ความเงียบ’ เป็นของขวัญที่แพงที่สุด คุณเคยนอนหลับแบบนี้ไหม? 👇

Wenn die Stadt schläft, schläft sie nicht

Das ist ja mal ein Level: Die ganze Stadt liegt da wie ein ausgeschalteter Kühlschrank – und ich? Ich mache Fotos von mir selbst um halb drei.

Kein Publikum? Kein Problem!

Kein Like-Druck, kein Filter-Wahnsinn – nur ich und meine Schatten im Wohnzimmer. Da wird klar: Die beste Performance ist die, die niemand sieht.

Meine Haut als Sprache

Ich kuschel mich in die Holzplattform – keine Angst vor dem Blick, nur das Gefühl: Ich bin hier. Und wenn jemand fragt: »Warum so traurig?« – antworte ich: »Weil ich gerade lebe.«

Ihr seht’s doch auch? Manchmal ist Stille das lauteste Statement.

Wer hat schon mal um zwei Uhr morgens etwas gefühlt – ohne dass es irgendwer bemerkt hat? Kommentiert! 🌙