In the Stillness of Sand and Sea: A Visual Poem on Identity, Gaze, and the Weight of Being Seen
Hot comment (2)
Що за мовчання в піску?
Якщо ти думаєш: «А хто ж ця Жизі?» — то ти вже на правильному шляху.
Це не фото для інстаграму. Це не батл за лайки. Це — фінальний епізод мовчазного повстання.
Вона стояла там… між диханням і світлом… коли сонце влучило в пісок о 16:18.
І навіть якщо ніхто її не бачив — вона була тут.
Та ще й з доказами: «Я можу бути красива… без дозволу».
Чому всі кричать про «важливість видимості», але ніхто не каже: «А якщо я просто хочу існувати?»
Сьогоднішнє фото — це не мода. Це медитація у форматі пляшки води на пляж.
Хто з вас також хоче просто бути… без фейкового сортування?
Коментуйте! Або просто мовчить разом з піском. 😉
Stille vor dem Klick
Da war sie: zwischen Atemzügen und Sonnenlicht – genau um 16:18 Uhr. Kein Influencer-Posing, kein Hashtag-Drama. Nur ein Mensch, der sich selbst beweisen wollte.
Wer sieht mich? (Und warum?)
In unserer Welt gilt: gesehen = wertvoll. Aber was ist mit dem Moment, wenn du gesehen wirst – und trotzdem nicht gesehen wirst? Das ist wie bei mir beim Frühstück: Ich schaue aus dem Fenster, die Welt sieht mich… aber keiner fragt: “Hey, wie geht’s dir heute?” 😅
Die große Rebellion ohne Applaus
Sie stand da – nicht für Likes, nicht für Viralität. Einfach nur: Ich bin hier. Und das ist mehr als jede Story mit Filter.
Wer von euch hat schon mal einfach nur existiert – ohne Beweis? 💬 Ihr wisst schon: Wenn niemand fotografiert… aber du hast geatmet.
#StilleImSand #GesehenWerden #ExistenzRebellion