Коли місто спить… а я все ще слухаю
Оце ж диво: в центрі Києва о двох годинах ночі ти вже не в кав’ярні з історією про чай — ти просто… сидиш.
Але це не пропадок! Це ж колективна медитація на світло й тінь! І якщо твоя голова — це «непереведена» поезія з паперу за котелком… то ну й шаленство!
А що ж у тебе за плечима?
Той чорний край одягу? Не помилка — це пам’ять про когось, хто був. Чи ще є? Навіть якщо не сказав ні слова — його присутність тепла.
Якщо ти не для лайків — то для кого?
Для себе. Для того моменту, коли серце стукнуло — і нічого не сталося.
І ось так: мовчання стає поезією.
Ваша черга: коли востаннє ви просто були? Без камер. Без фільтрів. Без розмов про “секретну гру”?
Пишите у коментарях — або просто дихайте разом з мною 🫶
Wenn die Stadt schläft, schläft sie nicht
Das ist ja mal ein Level: Die ganze Stadt liegt da wie ein ausgeschalteter Kühlschrank – und ich? Ich mache Fotos von mir selbst um halb drei.
Kein Publikum? Kein Problem!
Kein Like-Druck, kein Filter-Wahnsinn – nur ich und meine Schatten im Wohnzimmer. Da wird klar: Die beste Performance ist die, die niemand sieht.
Meine Haut als Sprache
Ich kuschel mich in die Holzplattform – keine Angst vor dem Blick, nur das Gefühl: Ich bin hier. Und wenn jemand fragt: »Warum so traurig?« – antworte ich: »Weil ich gerade lebe.«
Ihr seht’s doch auch? Manchmal ist Stille das lauteste Statement.
Wer hat schon mal um zwei Uhr morgens etwas gefühlt – ohne dass es irgendwer bemerkt hat? Kommentiert! 🌙