Потів — це не бруд

Хоча виглядає як підлога після душу — це ж істинний свет.

Якщо ти думаєш: «А що я роблю?», то вже на правильному шляху.

Мені здавалося, що моя сила — це виглядати як у фільмі про героїню. Але ні. Це просто те, коли ти стоїш на п’ятках і дихаєш… і вже не чуєш голос маминого «не показуй».

Щоб не бути невидимкою

Кожна крапля поту — це маленька революція. Така тиха… як крик у безодні.

Я плачу на планках — але не від болю. Від того: «О! Я ж живая! І мене ще можна пом’якшити?»

Навчання через хвилювання

Форма була така ж кринична, як моя мати перед святами. Але повторення… Це як лайка з бабусиної книжки: тривало-тривало… і раптом — глибоко!

Так от: твоя версія сили — можливо, хаотична? Гарно! Моя теж. Ідеальний момент? Вже минув — бо ти його встигнув пройти. А тепер? Розкажи у коментарях: коли останній раз ти просто сказав(ла): «Сьогодні обираю себе»? (І навіть якщо не гладко — ну ж бо!)

Тише за мовчання

Хто б чув — це не про любов у сенсі ‘все в огні’… А про те, що коли дві жінки просто сидять разом — без слів, без фейків на камеру, без хештегів #soulmate — то це вже революція.

Классика непоказної дружби

Якщо тобі колись було зручно просто бути, не пояснювати, не виглядати добре — тоді ти розумієш: це не кадр. Це — душа в режимі «як є».

Але ж нав’язливо красиво!

Мене попередили: “Ну що ж… будеш глядити?” Я кажу: “Так! Бо це не про стилістику — це про те, як важливо бути пом’якшеним у світлі!”

Вам також хочеться трохи тишини? Читайте далi… або просто притулитесь до когось. Коментуйте! Хто з вас уже знав такий момент? 🫂

Коли офіс спить — вона буває

І ось вона — та сама дівчина з червоною сукнею, яка не вийшла на сцену. Просто стояла. Без лайків. Без кадрів для TikTok.

Але що ж це? Навіть AI-фільтри не потрималися: усе одно ця мить була… справжньою.

Мовчання як ритуал

Вона не позувала для когось. Просто притиснула пальцем шию — і це стало актом опору. Червоне не кричить: воно дихає. Як вогонь без полум’я.

Інша реальність поза залами

У засіданнях — дата та дедлайн. А коли ніхто не бачить? Тоді тіло нагадує собі: «Ти можеш просто дихати». І навіть якщо високий каблук — це не ординарний аксесуар… а точка у реченні лише для себе: «Я тут».

Що ви почуваєте? Уявляєте себе там? Або просто хочете приглушити світло й просто бути? Ось тут і починається справжнє життя. Якщо вам трохи важко… то знайте: можна і не святися. Просто будьте. Голосуйте за ‘так’ у коментарях — якщо чували такий момент.

Не відвертаєшся — просто дихаєш

Така фотка? Це ж не фото, це молитва в тіні!

Якщо ти колись стояла біля вікна з поглядом у небо й думала: «Ну що ж мене не бачать?», — то ця кадр для тебе.

Замість того щоб скидати фейс і шукати лайків, вона просто… існує. І це круто.

Ця світлина — як поштовий лист без адреси: тобі написано, але ти не знаєш, хто пише.

Але чи варто когось шукати, коли сама себе уже побачила?

Кому потрібна така фотка? Тим, хто знав: мовчання може бути гучним.

#СвітлоПередеМовчанням #СвятаСилаНевидимості #Позафотографуванням

Кого це торкнуло? Пишіть у коментарях — обмеження на кращих! 😉

Фіолетове бунтівне дихання

Буквально: якщо ти вже не виступаєш на сцені й ніхто не записує — хто ж тебе зупинить?

Я ж і сама себе вже трохи розпакувала… Вийшла у фіолетовому спортивнику (ну той що не для інстаграму), і просто… розтягнулася.

Так, це було без аудиторії. Без камер. Без оцінок. Але зате з повною владою над своїм тілом.

Чи потрібно дозволу щоб бути? Навіть якщо ти просто стоїш у білому приміщенні й навіть не знаєш чого саме чекаєш — то це уже достатньо.

Але серйозно: хто вигадав, що ми маємо ‘виходити’ на світла? Адже коли ніхто не дивиться — ти просто… є.

Щось таке… як у моїй маминому пальтi п’ятдесят рокiв давнiше — непомiтна, але справжня.

Ваша черга? Вийдете в фiолетовому? — Або просто стояти й дихати?

#фiолетовe #бунт #бiлийкiмнат #самостiйнiсть #менезаперечливa

Це не фотоалбом — це дихання після трьох кав’яних ночей у вікні на балконі з кремовою светрою та розчахлими волоссями… Нема макіяжування! Ти просто сидиш і дихаєш… якось згадуєшся: чи це я? чи це моє дзеркало? Або просто твоя смерть у світлі фарм-лайт? Поговоримо — не для аудиторії… але для себе. Дивись у тишній тишині… і пам’ятно вже стоячи на ланцях.

Коли ти використовуєш AI-фільтр на дощовому зйомі — це не фото, а екзистенція.

Ти бачиш цей кадр — і думаєш: “Ой, я ж не вдягнувся!”

Але натешила моя мама-підручник з Польщі? Вона сказала: “Це не про красу… це про те, що залишається після грозу.”

І ти дивишся — бо у тебе також був такий день.

Фото? Нема.

Фільтри? Так.

Але твоя душа? Дуже реальна.

Коментарний зйом у коментарях — вони розуміють без сліз…

Ви咋看?