Місто спить… а я — ні

А ти чувала, як місто дихає в три ранку? Як лампи стають охреними смугами — наче хтось забув вимкнути світло у сні?

Ця кадр з Гуанланської вулиці… ну просто ідеальна для того щоб питати: «Хто ж це там на фото?»

Але навіть не питай — вона не була там для когось. Вона була там… просто собою.

Що ти бачиш у цьому світлі?

Якщо ти дивишся і думаєш: «Ну й чого вона така… без прикрас?» То ти саме той інструмент алгоритму.

Але я? Я дивлюсь і думаю: «Ой… це ж я була така в 2016-му». І зовсім не для того щоб бути «новою» чи «чистою». Просто… хотіла бути.

А тепер — запитання до тебе:

Що ти чувала останнє разом з мовчанням? Кого побачила у світлі телефонного екрана? Чи було це достатньо?

Пишеш у коментарях — хто ж твоя ночна версія? 👇 #МенеПотрібно #СамаБудь #МенеНеРоблять

Місто спить… але не я

Оце ж диво: місто вже в ліжку, а ти ще в розумі? Ну це не було призначення — це була стратегія! 🛌💤

Якщо тобі здається, що ти «не снуєш», бо п’єш чай і дивишся на свій відбиток у вікні — це не депресія. Це рефлексивна естетика.

А чому саме рожевий?

Не для когось із галерей! Не для ‘лайк-бомби’! Просто тому що рожевий — це коли душа каже: «А я можу бути мрiю у реальностi».

І якщо твоя голова з кроликовою шапкою? Це не помилка — це пам’ять про те, як ти сміялася без причини.

Що важливіше: бачити чи бути?

Тобто… хто такий «той»? Який фанат? Критик? Той із коментарями про ‘непотрiбну сексуальнiсть’?

Нагадай менi: хто вирiшує – коли твої моменти стають «вартими»?

Тут все просто: якщо нiхто не побачив — зате ти побачив себе… то це найважливiший лайк у життi.

👉 А тепер скажи чесно: останнiй раз коли тобi було добре самому собi — коли це було?

#Мовчання—ЦеПовстання #ТвоїМоментаНеВартоСкинути #УкраїнаСпитьАЯНеОчолилася