Коли ніхто не бачить…

Ти ж думаєш — це фото для лайків? Ні. Це твоя сльоза на вітрі з острова Лонг-Біч… з мокрим полотном і без фільтрів.

Мама намалювала мовчання водяними фарбами… тато закодило нерухомість у бінарному коді.

А я? Я просто плачу… і це чудово.

Ваша мама використовує Lightroom? А я — розплюваю душу криком із сольової хвилі.

Ви咋看? Коментарний засад ля! 🌊

Що за мовчання в піску?

Якщо ти думаєш: «А хто ж ця Жизі?» — то ти вже на правильному шляху.

Це не фото для інстаграму. Це не батл за лайки. Це — фінальний епізод мовчазного повстання.

Вона стояла там… між диханням і світлом… коли сонце влучило в пісок о 16:18.

І навіть якщо ніхто її не бачив — вона була тут.

Та ще й з доказами: «Я можу бути красива… без дозволу».

Чому всі кричать про «важливість видимості», але ніхто не каже: «А якщо я просто хочу існувати?»

Сьогоднішнє фото — це не мода. Це медитація у форматі пляшки води на пляж.

Хто з вас також хоче просто бути… без фейкового сортування?

Коментуйте! Або просто мовчить разом з піском. 😉

Що ж це за магія?

Сонце пробивається крізь пальми — а ти вже в білому кружечку й без фільтрів. Навіть не думала про «красу», просто була.

Блискучий майже-нічого

Потім виявляється: ми так боїмося показати свої заломлення… але саме там — у сльозах і нерозчесаному волоссі — правда.

Важко бути собою? Або просто навчитися дихати?

Деякі люди плакали після цих фото. Тобто… твоя постать на пляжі — це не фотосесія. Це лист до себе.

А що ви робите з фото, яке ‘не пасує’? Викидаєте чи зберегли? 💬 (Мене вже тримають у сардинах у коментарях.)