Ой-ой-ой… Я знову вийшла на пляж у білому полотні — і ніхто не побачив! Не для лайків, а для дихання.

Моя мама з Польщі фарбувала сльози водяними фарбами, а тато з Києва кодував тишноту в двійковому коді.

Це не «сексі», це не «гаряче» — це твоя мрія, яку алгоритми намагалися стерти.

Ви що? Коли ви останній раз плакали без камери? Коментарний касет на робота — чекайте! 🌊

Коли ти не міняла вуаль?

Ти думаєш — зробити фото для лайків? Ні, я знайшла його у північному метрі… коли всі спали, а я чекала з матер’ю у червоному шовку кимоно — без трипода, без фільтрів.

Це не мистика — це пам’ять

Моя мама з Чуашану привезла ембруйер із шовку на весіллях… татко гуляв Бруклінськими вулицями з тіньками… і ось це було перше «дяку»? Не заради — заради пам’ятi.

Ти дуже вже бачив її очi?

Якщо ти колись стояв самота о 3-й годинi… то тобто чому я натискую затвор? Це не мистика — це життя без лейблiв.

Коментарний район: хто ще думав про цей момент? Поставте світло у коментарях!