Потів — це не бруд

Хоча виглядає як підлога після душу — це ж істинний свет.

Якщо ти думаєш: «А що я роблю?», то вже на правильному шляху.

Мені здавалося, що моя сила — це виглядати як у фільмі про героїню. Але ні. Це просто те, коли ти стоїш на п’ятках і дихаєш… і вже не чуєш голос маминого «не показуй».

Щоб не бути невидимкою

Кожна крапля поту — це маленька революція. Така тиха… як крик у безодні.

Я плачу на планках — але не від болю. Від того: «О! Я ж живая! І мене ще можна пом’якшити?»

Навчання через хвилювання

Форма була така ж кринична, як моя мати перед святами. Але повторення… Це як лайка з бабусиної книжки: тривало-тривало… і раптом — глибоко!

Так от: твоя версія сили — можливо, хаотична? Гарно! Моя теж. Ідеальний момент? Вже минув — бо ти його встигнув пройти. А тепер? Розкажи у коментарях: коли останній раз ти просто сказав(ла): «Сьогодні обираю себе»? (І навіть якщо не гладко — ну ж бо!)

Тише за мовчання

Хто б чув — це не про любов у сенсі ‘все в огні’… А про те, що коли дві жінки просто сидять разом — без слів, без фейків на камеру, без хештегів #soulmate — то це вже революція.

Классика непоказної дружби

Якщо тобі колись було зручно просто бути, не пояснювати, не виглядати добре — тоді ти розумієш: це не кадр. Це — душа в режимі «як є».

Але ж нав’язливо красиво!

Мене попередили: “Ну що ж… будеш глядити?” Я кажу: “Так! Бо це не про стилістику — це про те, як важливо бути пом’якшеним у світлі!”

Вам також хочеться трохи тишини? Читайте далi… або просто притулитесь до когось. Коментуйте! Хто з вас уже знав такий момент? 🫂